ІВАН ЯКОВИЧ АКІНФІЄВ:
ДУМКИ ПРО ПРИРОДНИЧЕ НАВЧАННЯ ДІТЕЙ
Варфоломій Савчук доктор історичних наук, професор Дніпропетровського національного університету ім. Олеся Гончара
У 2011 році виповнюється 160 років від дня народження відомого вченого-природознавця, географо-ботаніка, флориста Івана Яковича Акінфієва, який проживав у Катеринославі майже 40 років (з 1880 по 1919 рр.). Він прожив яскраве, насичене, складне життя і помер у Катеринославі 1919 року під час громадянської війни. Можна говорити про Івана Яковича як про відомого дослідника флори Кавказу, чиє ім’я стоїть поряд з іменами таких науковців як І. П. Бородін, О. О. Браунер, О. В. Клосовський, А. М. Краснов, Г. І. Танфільєв, І. Ф. Шмальгаузен та інші.
Але сьогодні наша розмова не про його наукові здобутки, а про те, як ця людина ставилася до рідної природи, до виховання дітей, як вона уявляла спілкування людини з природою і що робила для того, щоб це спілкування розбурхувало в юнацьких душах любов до рідної природи.
Вже з самого початку своєї педагогічної діяльності І. Я. Акінфієв був прибічником живого спілкування з природою, наочного викладання природознавства з використанням, в першу чергу, екскурсій. Ще на початку 80-х років ХІХ століття при викладанні курсів природознавства педагог використовував екскурсії, які мали краєзнавче й освітньо-виховне значення.
Одна з перших екскурсій, про ведена ним після початку роботи у Катеринославському реальному училищі, була екскурсія на Бахмутські cолекам’яні копальні. Поступово накопичувався досвід таких екскурсій, виразніше виявлялися принципи їх організації та значимість для природознавчого виховання дітей.
Коли наприкінці 1890-х рр. у суспільстві відбувалися дискусії щодо того чи краще мати одну загальноосвітню середню школу, чи декілька різних її типів, Іван Якович виступав як прибічник декількох типів шкіл, але рівноправних у сенсі надання права вступу до університетів. В першу чергу, сам, як натураліст, він розглядав питання, пов’язані з викладанням природничих наук. Зокрема у доповіді, яку він зробив перед членами Катеринославського наукового товариства, він висловив велике задоволення з приводу того, «що, школа, яка реформується, нарешті визнала за природознавством культурне значення в справі виховання і відвела йому деяке місце в навчальній програмі».
Ми можемо познайомитися з думками педагога щодо ролі екскурсій в житті дітей з його численних праць у різноманітних педагогічних часописах та повідомленнях і виступах. Так, виступаючи на шкільній секції одного із з’їздів природознавців і лікарів Російської імперії у 1894 р. І. Я. Акінфієв зазначив щодо ролі екскурсій на природу наступне: «Визнаючи за екскурсіями дуже важливе навчально-виховне значення при вивченні природничої історії (природознавства – В. С.) – більш важливе, ніж кабінети. Досліди, моделі, чучела, – я здійснюю їх часто як з учнями реального училища, так і з ученицями жіночої гімназії». У цьому виступі Іван Якович висловив також свої міркування щодо того, скільки годин тре ба відводити при викладанні природознавства в школі на екскурсії, та як він уявляє організацію багатоденних екскурсій краєзнавчого характеру у канікулярний період. Як приклад таких екскурсій він на водить екскурсії для огляду соляних копалень у Бахмутському повіті, залізних руд у Кривому Розі, відвідування історичної запорозької печери, знаменитої на Півдні України Дубової балки тощо. Під час таких екскурсій школярі виконували завдання з геології, ботаніки й інших предметів, навчалися збирати гербарії тощо.
У 1910 р. І. Я. Акінфієв в розло гій праці «Ученические экскурсии в Екатеринославе»,спираючись на свій багаторічний досвід, обґрунтовує значення подібних екскурсій в шкільній педагогіці. По-перше, це краща школа для вивчення тієї місцевості, яку відвідали школярі; по-друге, це найкраще наочне приладдя для вивчення природи; по-третє, воно налаштовує до серйозного ставлення до природи при відповідній праці вчителя і викликає потяг до її серйозного вивчення. Так, за даними І. Я. Акінфієва, багато хто з учнів відомого петербурзького педагога М. І. Раєвського під впливом живого спіл кування з природою стали природниками, вступили до Лісового інституту.
Монографічне дослідження життєвого шляху І. Я. Акінфієва (Москва, "Наука", 1996)
Екскурсії, як вважав Іван Якович, «лучшее средство сближения учащихся с преподавателем. Самые лучшие и самые простые отношения, оставшиеся у меня с учениками на всю жизнь, возника ли и укреплялись в экскурсии».
Про пробудження в юних душах почуття краси рідної природи, по чуття її естетичного сприйняття він писав так: «Пейзажи и ландшафты на горизонте, виды вдоль реки с высокого берега, различные фоны листьев лесных деревьев весною или осенью, когда этот наряд блек нет и блестит переливами всех цве тов, случайные эффектные освещения сел, заводов, домов, церквей, скал, оврагов и т.п. – на всем этом можно останавливать внимании экскурсантов». Все це – джерело «душевной радости, которая начинает светиться в глазах юных экскурсантов».
У Катеринославі І. Я. Акінфієв започаткував регулярні екскурсії зі школярами у Потьомкінський сад (нині парк ім. Т. Г. Шевченка). Історія цього парку нараховує не одне століття і, зокрема, яскраво викладена у книзі М. Кавуна «Парк имени Т. Г. Шевченко», що вийшла у 2009 р. в серії «Сады и парки в истории Екатеринослава Днепропетровска». Але природу сада Потьомкіна ще на початку ХХ століття описав І. Я. Акінфієв у своїх посібниках з природи Катеринослава для проведення шкільних екскурсій.
І. Я. Акінфієв був прибічником відомого педагога-природознавця Д. М. Кайгородова, який запропонував систему вивчення природа за природними спільнотами та співтовариствами. Але Іван Якович захищав не стільки такий підхід до ви вчення природи, скільки ядро цієї система, відповідно до якого «суть работы с учениками первых трех классов по природоведению… состоит в том, чтобы при посредстве экскурсий и других соответствующих приемов преподавания, знакомить учеников с биологическим материалом местной природы, развивая в них полезные навыки и таким образом постепенно подготовляя детей к систематическому научному изучению природы…».
Від інших програм викладання природознавства в методиці І. Я. Акінфієва та Д. М. Кайгородова відмінність полягала в тому, що в ній більше приділялось уваги живому спілкуванню з природою, більшою увагою до виховання любові до природи, до місцево гокраю, до малої батьківщини. Зокрема, у програмі О. П. Павлова, яка була конкурентною з програмою Д. М. Кайгородова, заперечення викликало у І. Я. Акінфієва наступне твердження: «Каждый из учеников может по окончании курса попасть в совершенно иную обстановку; он может из Петербурга или Москвы попасть в Туркестан, Закавказье, на берега Амура. Из Тифлиса или Варшавы на Урал или в Тульскую губернию. Что даст ему поверхностное знание множества естественных и искусственных произведений маленького уголка его родины? Какую пользу принесет любовь к природе этого уголка… вернее всего, что так подготовленный и настроенный воспитанник школы будет тосковать по этому маленькому уголку своего отечества и не взлюбит чужую и вовсе незнакомую ему природу».
Однак Іван Якович притримувався іншої думки, особливо щодо екскурсій. Він вважав, що «нельзя не признать за этим занятием самого могучего и самого благотворного средства для духовно-нравственного развития учащихся». І важко не погодитися з ним. Людина може бути освіченою, мати непогані знання з певних напрямів з науки, але якщо в неї не виховане почуття любові до природи, до навколишнього середовища, до братів наших менших – представників рослинного та тваринного світу, то її мислення буде за лишатися антицивілазаційним, антиприродним, антиекологічним, і його вчинки будуть не завжди від повідати морально-етичним настановам.
Виступ І. Я. Акінфієва 27 груд ня 1901 р. в присутності більш, ніж тисячі викладачів та членів з’їзду природознавців Російської імперії, з доповіддю «Полугодовой опыт выполнения программы проф. Д. Н. Кайгородова» викликав бурхливу дискусію. У 1910 р., згадуючи цей епізод із свого життя, І. Я. Акінфієв писав: «Вашему покорному слуге, выступившему с первым докладом… на собра нии и отстаивавшему обязательность устройства экскурсий с учащимися, выпало тогда пережить вместе с г. Кайгородовым немало трудных минут, так как добрая половина членов собрания, руководимая представителями профессоров, главным образом из Москвы, стояла в оппозиции не столько против экскурсий, конечно, сколько против изучения местной природы по сообществам Кайгородова… Система Кайгородова de jure не получила осуществления, хотя de facto и, в особенности в той части, которая настаивала на необходимости производства экскурсий, она привилась почти всюду в большей или меньшей степени».
Стаття І.Я. Акінфієва в журналі "Школьные экскурсии и школьный музей"
І сказане І. Я. Акінфієвим від повідало дійсності. Особливо широко велась екскурсійна робота крім Катеринослава та Одеси, в Петербурзькому навчальному окрузі, Прибалтиці, на Уралі. Виповнилася тоді й мрія Івана Яковича про влаштування спеціального бюро для організації екскурсій. Орнітологічне товариство у Києві в травні 1915 р. провело курси керівників екскурсій з дітьми на природу. Влітку 1915 р. це ж товариство організувало перше в Російській імперії особливе довідкове екскурсійне бюро з проведення консультацій для учнівських екскурсій по місту. У Прибалтиці видатний естонський педагог Йоханнес Кяйс був одним з послідовних прибічників шкільних екскурсій. Влітку 1916 р. він спільно з директором Ризької Олександрівської гімназії П. Бояриновим і викладачем з Латвії П. Дрейсманом організував короткотермінові курси для підготовки керівників екскурсій у початковій і вищій навчальній школі з природознавства і «родиноведения». У травні 1916 р. Новоросійське товариство природо дослідників (Одеса) відкрило спеціальні екскурсійні курси для вчителів, метою яких була підготовка керівників учнівських екскурсій з географії та природознавства. Усі названі курси були в числі перших в Російській імперії з навчання нового екскурсійно-лабораторного методу викладання.
Сам І. Я. Акінфієв у наступні роки продовжував як практичну екскурсійну діяльність, так і робо ту з її теоретичного обґрунтування. Він неодноразово публікував свої рекомендації з даного питання, ділився досвідом. Однією з останніх його публікацій була стаття «Как устраивать экскурсии с учащимися» в журналі «Школьные экскурсии и школьный музей». Журнал цей був створений у 1913 р. з метою підготовки вчителів до проведення екскурсій та практич них занять з природознавства. Разом з журналом виходив додаток до нього «Спутник натуралиста» з матеріалами для виготовлення колекцій. Можна стверджувати, що основи діяльності юних натуралістів закладалися саме в ті роки.
Діти тягнулися до Івана Яковича. З тими, хто більш серйозно за цікавився спостереженнями природних явищ, вивченням та скла данням гербаріїв Іван Якович неодноразово мандрував і по Катеринославщині, і по Кавказу. З цих, тоді ще підлітків, надалі виросли відомі не тільки в межах нашої об ласті, а й в Україні та за її межами дослідники природи, зокрема Ф. М. Алєксєєнко, нагороджений ювілейною медаллю Бера за ко лекцію рослинності Східного Кавказу; відомий біолог, природозахисник професор М. П. Акімов, що працював потім у Дніпропетровському університеті; відомий географо-ботанік, академік АН СРСР О. А. Гросгейм та інші.
Меморіальна дошка на будинку, в якому мешкав І.Я. Акінфієв
І.Я. Акінфієв зробив значний внесок у розвиток й удосконалення середньої школи, в першу чергу як піонер шкільної екскурсійної справи в Україні і в Російській імперії взагалі та педагог-новатор в галузі методики викладання при родознавства. Свідченням сказаного є, зокрема, включення його праць з викладання природознав ства у збірку «Голиков В. И. «Методика естествознания в главнейших ее представителях в историческом развитии в нашей общеобразовательной школе – средней и низшей», що вийшла у 1915 р.
Іван Якович Акінфієв на щастя не залишився забутим. Про його життя і наукову та педагогічну діяльність написана книга, його ім’я згадується у багатьох сучасних наукових працях, а у Дніпропетровську за допомогою фонду Олександра Лазька пам’ять про нього увічнена меморіальною дошкою на фасаді будинку, в якому він про живав. Він залишив нащадкам не лише свої наукові та педагогічні праці, але й віру в те, що живе спілкування з природою не затьмарене одномоментними вигодами, побудоване на шанобливому ставленні до неї, є запорукою виховання й духовного становлення людини.